Згідно чинного законодавства України до неповнолітніх осіб (осіб, які не досягли 18-річного віку) може застосовуватись кримінальна відповідальність.
Згідно ч. 1 ст. 22 Кримінального кодексу України (ККУ) кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Це так званий загальний вік кримінальної відповідальності.
Проте, законодавством передбачене і зниження віку кримінальної відповідальності – від 14 до 16 років. Це зумовлено тим, що особа в 14 років уже усвідомлює шкоду, небезпечність та протиправність скоєних злочинів.
Згідно ч. 2 ст. 22 особи, що вчинили злочини у віці від 14 до 16 років, підлягають кримінальній відповідальності за:
– умисне вбивство;
– умисне тяжке тілесне ушкодження;
– умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження;
– диверсію;
– бандитизм;
– терористичний акт;
– захоплення заручників;
– зґвалтування;
– насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом;
– крадіжку;
– грабіж;
– розбій;
– вимагання;
– умисне знищення або пошкодження майна;
– пошкодження шляхів сполучення і транспортних засобів;
– угон або захоплення залізничного рухомого складу, повітряного, морського чи річкового судна;
– незаконне заволодіння транспортним засобом;
– хуліганство;
– посягання на життя державного чи громадського діяча, працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця, судді, народного засідателя чи присяжного у зв’язку з їх діяльністю, пов’язаною із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи у зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави.
Згідно ст. 98 ККУ до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань:
– штраф;
– громадські роботи;
– виправні роботи;
– арешт;
– позбавлення волі на певний строк.
Крім цього, до неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.
Згідно ст. 105 ККУ до особи, яка вчинила злочин у віці до 18 років, який не є особливо тяжким, суд може застосувати примусові заходи виховного характеру, які не є кримінальним покаранням. У цьому разі суд застосовує до неповнолітнього такі примусові заходи виховного характеру:
– застереження;
– обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до поведінки неповнолітнього;
– передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за його згодою, а також окремих громадян на їхнє прохання;
– покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкодування заподіяних майнових збитків;
– направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом.
Варто зазначити, що до неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характеру. Тривалість заходів виховного характеру встановлюється судом, який їх призначає. Суд може також визнати за необхідне призначити неповнолітньому вихователя.
Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Особа, яка не досягла 18-річного віку, поміщається до загальноосвітньої школи соціальної реабілітації або професійного училища соціальної реабілітації.
До спеціальних навчально-виховних установ неповнолітні направляються, коли вони вийшли з-під контролю батьків чи осіб, які їх замінюють, не піддаються виховному впливу і не можуть бути виправлені шляхом застосування інших заходів виховного характеру. Разом з тим не можуть направлятися у ці установи особи, визнані інвалідами, а також ті, яким за висновком відповідних спеціалістів перебування в таких закладах протипоказане за станом здоров’я.
Кримінальна відповідальність та відповідальність неповнолітніх осіб має певні особливості.
Неповнолітнього, який вперше вчинив злочин невеликої тяжкості або необережний злочин середньої тяжкості, може бути звільнено від кримінальної відповідальності, замінивши її примусовими заходами виховного характеру.
Штраф застосовується лише до неповнолітніх, що мають самостійний доход, власні кошти або майно, на яке може бути звернене стягнення.
Громадські роботи можуть бути призначені неповнолітньому у віці від 16 до 18 років на строк від 30 до 120 годин і полягають у виконанні неповнолітнім робіт у вільний від навчання чи основної роботи час. Тривалість виконання даного виду покарання не може перевищувати 2-х годин на день.
Покарання у виді позбавлення волі особам, які не досягли до вчинення злочину вісімнадцятирічного віку, може бути призначене на строк від 6 місяців до 10 років, а у випадку скоєння особливо тяжкого злочину, поєднаного з умисним позбавленням життя людини, – на строк до 15 років.
Неповнолітні, засуджені до покарання у виді позбавлення волі, відбувають його у спеціальних виховних установах.
При призначенні покарання неповнолітньому суд враховує умови його життя та виховання, вплив дорослих, рівень розвитку та інші особливості особи неповнолітнього. Призначення покарання неповнолітньому у виді позбавлення волі не може перевищувати 15 років.
Також до осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі за злочин, вчинений у віці до 18 років, може бути застосоване умовно-дострокове звільнення від відбування покарання незалежно від тяжкості вчиненого злочину. Також, законодавством передбачене погашення та зняття судимості.
Крім того, при провадженні попереднього слідства та розгляді в суді справи відносно неповнолітнього, крім загальних обставин, обов’язково з’ясовується вік неповнолітнього, стан здоров’я та загального розвитку, умови життя та виховання неповнолітнього, обставини, що негативно впливали на виховання неповнолітнього та інше.
______________________________________________________________________
1. Кримінальний кодекс України.
2. Кримінально-процесуальний кодекс України.
3. Цивільний кодекс України.
4. Закон України від 24 січня 1995 р. «Про органи і служби у справах дітей та спеціальні установи для дітей».
5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 15.05.2006 № 2 «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру».
6. Мірошниченко Є.О. Деякі особливості відповідальності неповнолітніх.